Додати до закладок 


Україна у нас одна…

Опубліковано 13 06 2016

С.М.Клець

Коли  весною 2014 року на Липоводолинщині почали з’являтися перші переселенці, ніхто не знав, скільки їх буде і чи надовго вони покинули рідні домівки. У всіх у душі жевріла надія, що це якесь непорозуміння, страшний сон. Брат на брата, сусід на сусіда – пройшов розподіл не за релігійними переконаннями, не за етнічною приналежністю, а взагалі хтозна за якою ознакою… Ще вчора все було добре, а сьогодні непримиримі політичні розбіжності розвели по різні боки тих, хто роками навіть не міг подумати про це. І звичайно ж в першу мить виникла якась розгубленість, нерозуміння того, що відбувається. Ніхто не знав, на який період часу доведеться їхати з рідної домівки.

Серед десятків, сотень, тисяч вимушених залишити свою рідну землю –  і 56-річний Сергій Миколайович Клець. І хоча народився цей чоловік на Липоводолинщині, у цьому краї його «мала батьківщина», тут живуть його старенькі батьки,  на берегах Хоролу пройшли його дитинство і юність, та все ж пустив він корені на Донеччині, у знаменитій тепер з телевізійних випусків новин Красногорівці, створив родину, і 33 роки (більшу частину свого життя) просто так неможливо стерти з пам’яті...

Коли сім’ю раптом розділила війна

Наше знайомство – випадкове. З моєї сторони це  в першу чергу журналістська цікавість, можливість поспілкуватися з людиною «звідти», яка на власні очі бачила весь жах військового конфлікту. З боку мого співрозмовника в перші хвилини – не дуже велике бажання до розмови, адже зазвичай люди, які втекли від війни, неохоче діляться пережитим. Але через деякий час Сергій Миколайович погоджується поговорити, розповісти про себе, про своє життя на Донбасі та обставини, які змусили його виїхати з охопленого війною регіону.

- На Донеччину я потрапив після закінчення Київського геологорозвідувального технікуму, куди за направленням поїхав у 1981 році, - розповідає Сергій Миколайович. – Працював геологом, гірником на шахті імені Засядька у Донецьку. Створив сім’ю, народилися діти. Все було як у всіх. Аж поки не трапилися сумнозвісні події «російської весни» 2014-го, коли на вулицях Донбасу з’явилися люди зі зброєю. У свідомості людей в одну мить відбулися якісь незрозумілі зміни, майже всі стали як зазомбовані, говорили лише про те, як добре заживуть, від’єднавшись від України. Я ніколи не поділяв таких поглядів. З початком бойових дій, коли з’явилась реальна небезпека, прийняв рішення їхати на Сумщину.

29 травня 2014 року Василь Миколайович разом із донькою, яка навчалася у Донецькому педагогічному училищі, виїхали з Красногорівки. Документи дівчина не змогла забрати, але, дякувати Богу, їй без проблем вдалося перевестися в Гадяцьке училище культури і мистецтв. Дружина і сини залишилися там, вдома, як говорить мій співрозмовник, берегти майно. Адже для будь-якого українця власний дім, все надбане за роки життя – це по великому рахунку все, що є у людини.

- Зараз у Красногорівці буферна зона, а коли я від’їжджав, то там була ДНР, з цим фактом я ніяк не міг змиритись. Моя дружина має дещо інші погляди, тому  поки що не хоче приїжджати до мене. У синів своє життя. Вони говорять: «Куди їхати, кому потрібні біженці?» Тож виживають як можуть, але налаштовані жити лише на Донбасі. Надіються, що ситуація стабілізується і все налагодиться.

Нещодавно, на новорічно-різдвяні свята Сергій Миколайович їздив у Красногорівку відвідати родину. Запитую, яка ситуація там зараз.

- Нині Красногорівка – це українська територія. Але становище людей дуже важке. Газу немає, води теж. Люди виживають за рахунок невеликих пенсій,  гуманітарної допомоги, майже ніхто не працевлаштований. Населення надіється на мир, закінчення війни, але велику роль відіграє російська пропаганда. Канали лише російські та деенерівські, українських немає… Знаєте, коли людям постійно говорити, що це - добре, а це - погано, то вони так і думатимуть. В інформаційній політиці Україна програє…

«Хочеться, щоб донеччани зрозуміли, на якій землі вони живуть…»

Запитую у Сергія Миколайовича, чи відчув на собі  ті справжні жахіття війни, які страшно дивитися навіть  по телевізору. Відповідає, що бойові дії на території селища вже були тоді, коли він ще перебував на Донбасі. Тож довелося і в бомбосховищі сидіти,  і під «гради» попадати та  бачити, як діти носять їх осколки в руках; навіть одного разу з Моторолою зустрівся.

- Від’їжджав я із залізничного вокзалу Донецька,  і якраз у цей час його почали бомбити. На моїх очах «град» потрапив у 9-поверхівку і зніс квартиру на останньому поверсі. В цей час підходить до нас знаменитий Моторола і каже: «Бачите, хто по вас стріляє?»

- Сергіє Миколайовичу, а ви як думаєте, хто справді стріляв? – запитую.

- Знаєте, я й сам не розумію, що відбувається, хто кого бомбить, кому потрібна ця війна… Перебуваючи там, а тепер тут, на мирній території, деякі речі здаються дуже дивними. Здавалося б, давно вже потрібно знайти якісь спільні точки дотику, якось домовлятися. Скільки можна гинути людям? Їдучи нещодавно до Красногорівки і повертаючись назад, я проїхав через багато блокпостів, бачив, як тяжко нашим солдатам: землянки, холод… Я також часто спілкуюся з тими, хто зараз на Донбасі. Багато з них спочатку виїхали, тепер повертаються. Лякає повна невизначеність.

- Як ви вважаєте, чи змінились погляди жителів Донбасу сьогодні у порівнянні з їх переконаннями дворічної давнини?

- Коли починався Майдан, я працював у вугільній галузі. Серед моїх колег-шахтарів переважали настрої від’єднатися від України. Більшість думала: «От якби ми від’єдналися і створили свою республіку (бо у нас багато природних багатств і зосереджена важка промисловість), то зажили б набагато краще». Я їм завжди говорив: «Хлопці, нічого не вийде». Але ж ніхто не керувався здоровим глуздом… Багато з тих хлопців втратили роботу, пороз’їжджалися хто куди. Зараз частина розуміє, що були неправі. Наступає прозріння, але, на жаль, пізно… Один мій товариш Анатолій  піддався на обіцянки заробити багато грошей, воюючи на стороні ДНР. В результаті його зішкрібали з асфальту…

Сергій Миколайович розповідає, що на даний момент приписався у Липовій Долині, доглядає стареньких батьків. Став на облік в управлінні соціального захисту населення, отримує пенсію. Він радий, що дочка приїхала з ним, і все у неї складається добре. Жалкує, що немає поряд дружини і синів.

Цікавлюсь у співрозмовника, в чому ж, на його думку, головна проблема, суть цього конфлікту? Після деяких роздумів він відповідає:

- Я завжди казав хлопцям: «Наша земля – українська, і не треба думати, що вона буде під кимось іншим». Немає такого поняття «моя земля, твоя земля». Вона наша, спільна… Дуже хочеться, щоб той народ, ті люди, з ким я пліч-о-пліч прожив більше тридцяти років на Донбасі, зрозуміли, на якій землі вони живуть. Україна у нас одна.

*  *  *

«Україна у нас одна…» Останню фразу Сергія Миколайовича можна цитувати, захотілось винести її як заголовок матеріалу. Дуже хочеться, щоб більшість українців, тих, кого в силу непримиримих обставин розділила війна, думали так, як цей скромний чоловік, небагатослівний зовні, але з твердим розумінням в душі, на якій землі він живе і де його справжня Батьківщина…

Юлія Міщенко




Україна, 42500,

смт Липова Долина,

вул. Горького 1

E-mail: ldolinanashkray@gmail.com

Телефони:

Редактора 5-12-42

Заступника редактора 5-15-52

Передплатний індекс 61529

Свідоцтво про реєстрацію:

СМ №384/06-пр Видане Міністерством Юстицій України 04.05.2007 р.

Відповідальна за розміщення матеріалів на сайті Кучишкіна Є.В.

Розробка та підтримка Кльоп О.О.