Додати до закладок 


«Бабуся, яка пережила війну, завжди бажала мирного неба над головою. Лише тепер я розумію, як це важливо…»

Опубліковано 2 09 2016

Старший син Денис освоює у Беєвому професію токаря

У липні 2014 року районна газета писала про родину Волошиних, яка внаслідок бойових дій на сході була вимушена залишити рідний дім у Донецьку і переїхала до села Беєве. Тоді беївчани прихистили у своєму селі кілька родин. Розмістили їх у місцевому гуртожитку, оточили увагою, забезпечили предметами першої необхідності. Ніхто не думав, що військовий конфлікт затягнеться на роки. Всі жили надією, що це – тимчасово, що рано чи пізно люди повернуться до рідних домівок. Та не так сталося, як сподівалося. Йшли місяці, а мирне життя на Донбасі не налагоджувалося. Вимушені переселенці мусили приймати рішення: повертатися у рідний регіон і пристосовуватися до нових реалій, шукати щастя у інших місцях чи залишитися у Беєвому. З часом майже всі поїхали далі, можливо, так і не зумівши прилаштуватися до сільського життя чи ще з якихось причин. Однак родина Волошиних  залишилася. Ми поцікавилися, як живеться їм сьогодні, як облаштувалися та чому вирішили залишитися.

Зустрічаюся з Вікторією Валеріївною Волошиною у центрі Беєвого. Молода, енергійна жінка привабливої зовнішності  нагадує про обставини, які привели її на Сумщину. Сама родом з Артемівська Донецької області. Тоді, в травні 2014-го родина мешкала в Донецьку. Квартира, яку вони знімали протягом 8 років, знаходилась в районі аеропорту, тож коли над головами почали інтенсивно літати снаряди, з’явилась реальна небезпека для неї та маленьких дітей.

- Донецьк почали бомбити 26 травня, - розповідає Вікторія Валеріївна. - Близько трьох тижнів ми жили в тому жахітті: вранці встаєш, а на місці, де ще вчора був магазин – вирва; у вікно спостерігаєш, як повз твій будинок везуть машини поранених і вбитих… Стало дійсно небезпечно для життя. Люди почали масово залишати місто, квитків нікуди не було. Змогла взяти білети лише до Сум, то й вирушила з двома маленькими синами Кирилом і Олегом в незнайоме місто, тільки б подалі від війни.

У Сумській облдержадміністрації родині запропонували поїхати в Беєве, бо керівник місцевого сільгосппідприємства І.І.Сало на той момент надавав прихисток родинам, які тікали від  військових дій.

- Взагалі я в селі до цього ніколи не жила і не уявляла, як буде далі. Але погодилася, - продовжує свою розповідь жінка. – І не пожалкувала. Іван Іванович зустрів нас по-батьківськи, надав нам дах над головою (у місцевому готелі) та все необхідне на перший час: продукти, предмети побуту. Навіть харчувалися ми спочатку у їдальні господарства. Йшли місяці, конфлікт не вщухав. Спочатку я думала, що тиждень-два-три, і все владнається… Не владналось.

Настала осінь, почались холоди, й Іван Іванович запропонував моїй родині поселитися в будинку товариства. Поїхали, подивились та й погодились. Будинок із газом (відразу після заселення нам поставили новий котел), підвели воду в двір від башти, забезпечили усім необхідним. У цей момент мене підтримали і липоводолинські волонтери, зокрема Н.Пилипенко і Н.Іващенко, допомогли меблями, посудом, за що я їм дуже вдячна. Без проблем моя родина отримала субсидію на оплату комунальних послуг. Сини пішли у перший клас, де прекрасно почували себе вже з перших днів, адже адміністрація і персонал школи оточили моїх дітей увагою і турботою. У місцевому сільгосппідприємстві мені запропонували роботу, працюю на ваговій. Життя потихеньку налагодилося.

- Чи не відчували ви якихось психологічних бар’єрів при переїзді до Беєвого –  у спілкуванні з людьми чи можливо мовного? – запитую.

- Нас чудово прийняли в селі, ніхто ніколи не висловив невдоволення чи якогось особливого відношення до того факту, що ми з Донбасу. У мене та моїх дітей з’явилися нові знайомі, друзі. Сини спокійно спілкуються українською мовою з однолітками, я говорю російською. В цьому плані все добре.

- А як ви сприймаєте умови життя в сільській місцевості, побутові незручності, адже людині, яка до цього жила в місті, мабуть, важко адаптуватися до сільських реалій…

- Звичайно, можливості для дітей у селі й місті різні, але це проблема всіх українських сіл. Для прикладу, моїм хлопчикам потрібен басейн, а його і в райцентрі немає. Все пізнається в порівнянні. Це війна. Ми не від хорошого тікали до поганого, навпаки – від поганого до хорошого. Людина пристосовується до всього, так і ми. Відбулась переоцінка цінностей. Те, що ми вважали головним – стало другорядним. Немає у нас в будинку гарячої води, але у нас є спокій, над нашими головами не стріляють. Оце найважливіше. Звичайно, важко морально від того, що нічого немає свого:  що було нажите, зароблене, якась пам’ять від батьків – все втрачене…

Восени минулого року до Вікторії Валеріївни приїхав із Артемівська старший син Денис, щоб допомогти мамі по господарству. Погостювавши, вирішив залишитися на деякий час. Питаю в нього, як йому в Беєвому. «Їхав у гості, а затримався майже на рік. Іван Іванович запропонував роботу у місцевому господарстві, вирішив спробувати. Зараз працюю токарем на тракторній бригаді. Раніше працював на СТО, до станка навіть не підходив. Зараз освоюю нову спеціальність» - розповідає Денис. На запитання про подальші плани, чи збирається повертатися до Артемівська, відповідає, що відновлення інтенсивних бойових дій, фактор невизначеності поки що змушує залишатися на Липоводолинщині. А далі покаже час…

Запитую, де ж все таки бачить себе  Вікторія Валеріївна себе і свою родину в майбутньому.

- З цього приводу нічого не можу вам сказати, бо ніхто не може дати відповідь: як довго триватиме ця безглузда війна, - розмірковує Вікторія Валеріївна. – У Артемівську зараз  українська влада, але всього за 10 км – Зайцеве, де вже територія так званої «ДНР». Небезпечно повертатися, тим більше з малими дітьми… Раніше ми не задумувалися над простими речами. Пам’ятаю, як у дитинстві бабуся, яка пережила війну, у вітальних листівках завжди бажала нам мирного неба над головою. Лише тепер я розумію, що вона мала на увазі, як це важливо – жити у спокої та мирі…

Юлія Міщенко







Україна, 42500,

смт Липова Долина,

вул. Горького 1

E-mail: ldolinanashkray@gmail.com

Телефони:

Редактора 5-12-42

Заступника редактора 5-15-52

Передплатний індекс 61529

Свідоцтво про реєстрацію:

СМ №384/06-пр Видане Міністерством Юстицій України 04.05.2007 р.

Відповідальна за розміщення матеріалів на сайті Кучишкіна Є.В.

Розробка та підтримка Кльоп О.О.