Додати до закладок 


Дві історії – одна Конституція

Опубліковано 14 10 2016

 

Що краще: будинок в селі, гостинно наданий сільськогосподарським товариством для постійного проживання і підтримка місцевої громади чи закинута будівля в центрі Одеси без світла і тепла? Непростий вибір свого часу  довелося зробити героїням  цього матеріалу, в житті яких - багато спільного. Одинокі матері, маючи й за мирного життя чимало проблем, з початком бойових дій на Донбасі були вимушені покинути впорядковані оселі, рідних, друзів і їхати в нікуди, рятуючи дітей від снарядів, які розривалися на вулицях їх рідних міст. Покидали домівки, як думалось, ненадовго, та життя розпорядилось інакше. Тоді й постало перед кожною з них питання: чи готова вона змінювати  своє життя, що ставити в пріоритет – роками набуті звички, принципи, майбутні вигоди чи здатність до  компромісних рішень та змін.

 “Що я, міський житель, буду робити в селі?..”

 Закинута будівля в елітному районі Одеси, зовсім поряд, в десяти хвилинах неспішної прогулянки через парк – море. Тут, за металевим парканом живуть 34 родини переселенців, які в червні цього року самовільно вселились  у це приміщення. Серед них – і Софія Маркіна із 14-річним сином, з якою зустрічаємось, пройшовши пост на вході до занедбаного подвір’я. На пожежному щиті надпис: “Конституція – вищий закон в Україні”.

    Починаємо розмову із Софією, яка всю розмову не випускає з рук кружку з міцно завіреними чаєм. Одинока мати з Горлівки приїхала до Одеси влітку 2014-го, розділивши долю інших 40 тисяч переселенців, які знайшли прихисток у цьому курортному місті. В її одеському періоді життя було всього: арендовані квартири, пошуки роботи, співпраця із центром допомоги переселенців, волонтерська діяльність. За словами Софії, у неї, людини з інвалідністю, в якийсь момент перестало вистачати коштів на оплату зйомного  житла.

  - Я зверталась за допомогою у вирішенні питання  надання житла для моєї родини до чиновників  різних рівнів. Але отримала відповідь: житла в Одесі немає. Нам почали пропонувати варіанти, але лише в інших населених пунктах  області, переважно в сільській місцевості. Та я міський житель, що я буду робити в селі?

    На зауваження про те, що й у селі  люди живуть, Софія категорично не погоджується:

   -Я людина з інвалідністю, який рівень медичного обслуговування зможу отримати в сільській місцевості? А ви знаєте, які дороги наприклад у тих же Борщах, які нам пропонували? Моєму сину 14 років, де він буде навчатися? Дитина лише недавно відійшла від тієї психологічної травми, яку отримала два роки тому. Син не готовий знову змінювати обстановку, колектив,  втрачати нових друзів. І взагалі, у Горлівці у мене було все. Чому я повинна починати з нуля? Вважаю, що держава зобов’язана забезпечити моїй сім’ї достойні умови проживання.

    Прошу уточнити, на які саме умови розраховує Софія. Жінка відповідає, що житло повинно мати хоча б дві кімнати – окремі для неї та дорослого сина, з вигодами  і обов’язково у місті.

    До останнього моменту Софія сподівалась, що місцева влада піде їй назустріч. За словами жінки, так і не  дочекавшись бажаної допомоги, була вимушена піти на неоднозначні радикальні кроки, які по-різному сприймаються в суспільстві. Об’єднавши навколо себе близько ста переселенців зі схожими проблемами, вони самовільно вселилися влітку в будинок по вулиці Успенській.

    Стара будівля на даний момент не має нормальних умов для проживання, хоча кожна родина, як змогла, облаштувала собі свій закуток. Їжу готують у дворі на відкритому вогні. Немає повноцінного електропостачання, відсутнє опалення. На питання про те, як збираються зимувати, Софія відповідає:

  - Встановимо буржуйки, якось перезимуємо. Будемо стояти до кінця, сподіваючись, що влада нарешті нас почує. Вже набридли подачки у вигляді гречки і тренінгів. Україна зробила нас недоукраїнцями,  недолюдьми. Дайте нам те, що належить за Конституцією, більше ми нічого не вимагаємо.

“Людина пристосовується до всього, так і ми...”

  Чи має зараз те, що належить їй за Конституцією, вирішила поцікавитись і у Вікторії Волошиної, що внаслідок бойових дій на сході  залишила з родиною квартиру в Донецьку і переїхала до села Беєве. Тоді беївчани тимчасово прихистили у своєму селі кілька родин. Розмістили їх у місцевому гуртожитку, оточили увагою, забезпечили предметами першої необхідності. Йшли місяці, а мирне життя на Донбасі не налагоджувалося. Вимушені переселенці мусили приймати рішення: повертатися у рідний регіон чи пристосовуватися до нових реалій, залишившись у Беєвому. З часом майже всі поїхали далі. Однак родина Волошиних  залишилася.

    Зустрічаюся з Вікторією  на обійсті їх теперішнього житла, простого сільського будинку з вигодами у дворі. Молода, енергійна жінка привабливої зовнішності  нагадує про обставини, які привели її на Сумщину. Сама родом з Артемівська Донецької області. Тоді, в травні 2014-го родина мешкала в Донецьку. Їх квартира знаходилась в районі аеропорту, тож коли над головами почали інтенсивно літати снаряди, з’явилась реальна небезпека для неї та маленьких дітей.

   - Донецьк почали бомбити 26 травня, - розповідає Вікторія. - Близько трьох тижнів ми жили в тому жахітті: вранці встаєш, а на місці, де ще вчора був магазин – вирва; у вікно спостерігаєш, як повз твій будинок везуть машини поранених і вбитих… Стало дійсно небезпечно для життя. Люди почали масово залишати місто, квитків нікуди не було. Змогла взяти білети лише до Сум, то й вирушила з двома маленькими синами, один з яких має інвалідність, в незнайоме місто, тільки б подалі від війни.

    У Сумській облдержадміністрації родині запропонували поїхати в Беєве Липоводолинського району, бо керівник місцевого сільгосппідприємства на той момент надавав прихисток родинам, які рятувались від війни..

   - Взагалі я в селі до цього ніколи не жила і не уявляла, як все складеться на новому місці. Але погодилася, - продовжує свою розповідь жінка, – і не пожалкувала. Нас зустріли дуже добре, надали дах над головою (у місцевому гуртожитку) та все необхідне на перший час: продукти, предмети побуту. Навіть харчувалися ми спочатку у їдальні господарства. Йшли місяці, конфлікт не вщухав. Спочатку я думала, що тиждень-два-три, і все владнається… Не владналось.

   Настала осінь, почались холоди, й родині запропонували поселитися в будинку товариства. Поїхали, подивились та й погодились. Будинок із газом, відразу після заселення нам поставили новий котел, підвели воду в двір, забезпечили усім необхідним.  Без проблем моя родина отримала субсидію на оплату комунальних послуг. Діти пішли до школи, де прекрасно адаптувалися вже з перших днів. У місцевому сільгосппідприємстві мені запропонували роботу,зараз працюю  вагарем  (хоча до цього мала свій бізнес у Донецьку). Життя потихеньку налагодилося.

   - А як ви сприймаєте умови життя в сільській місцевості, побутові незручності, адже людині, яка до цього жила в місті, мабуть, важко адаптуватися до сільських реалій…

   - Звичайно, можливості для дітей у селі й місті різні, але це проблема всіх українських сіл. Для прикладу, моїм хлопчикам потрібен басейн, а його і в райцентрі немає. Все пізнається в порівнянні. Це війна. Ми не від хорошого тікали до поганого, навпаки – від поганого до хорошого. Людина пристосовується до всього, так і ми. Відбулась переоцінка цінностей. Те, що ми вважали головним – стало другорядним. Немає у нас в будинку гарячої води, але у нас є спокій, над нашими головами не стріляють. Оце найважливіше. Звичайно, важко морально від того, що нічого немає свого:  що було нажите, зароблене, якась пам’ять від батьків – все втрачене…

   Запитую, де ж все таки бачить себе  Вікторія  себе і свою родину в майбутньому.

  - З цього приводу нічого не можу вам сказати, бо ніхто не може дати відповідь: як довго триватиме ця безглузда війна, - розмірковує Вікторія. – У Артемівську, де я народилася і куди можу повернутися, зараз  українська влада, але всього за 10 км – Зайцеве, де вже територія так званої «ДНР». Небезпечно повертатися, тим більше з малими дітьми… Раніше ми не задумувалися над простими речами. Пам’ятаю, як у дитинстві бабуся, яка пережила війну, у вітальних листівках завжди бажала нам мирного неба над головою. Лише тепер я розумію, що вона мала на увазі, як це важливо – жити у спокої та мирі…

 Юлія Міщенко, редактор Липоводолинської районної газети “Наш край”, учасниця проекту “Голос місцевих ЗМІ: професійні стандарти та етичні норми у висвітленні конфліктів”, що фінансується і реалізується Європейським Союзом”

 

 

 

 




Україна, 42500,

смт Липова Долина,

вул. Горького 1

E-mail: ldolinanashkray@gmail.com

Телефони:

Редактора 5-12-42

Заступника редактора 5-15-52

Передплатний індекс 61529

Свідоцтво про реєстрацію:

СМ №384/06-пр Видане Міністерством Юстицій України 04.05.2007 р.

Відповідальна за розміщення матеріалів на сайті Кучишкіна Є.В.

Розробка та підтримка Кльоп О.О.