Додати до закладок 


«Почуєш із гучномовця слова Левітана «Смерть фашистським окупантам!» - аж волосся дибки стає…»

Опубліковано 4 05 2016

 

     Про свій бойовий шлях від першого й до останнього дня Вітчизняної війни пригадує один із найстарших у районі ветеранів, кавалер ордена Червоної Зірки 94-річний Іван Леонтійович Яцменко з Яснопільщини.

     - Знаю, Іване Леонтійовичу, що Ви пройшли війну з першого й до останнього її дня. Таких бойових ветеранів уже залишилися одиниці. Тому особливо цінними є сьогодні розповіді очевидців  про ті жахливі сторінки нашої історії. Давайте пригадаємо, як усе починалося для Вас…

     - Я народився 18 січня 1922 року. Якраз у сорок першому підлягав строковій військовій службі.  11 червня вирядили мене з дому, а 19-го прибув у військову частину Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області.  На третій день після цього почалася війна. 23 червня разом зі своїми товаришами по службі я вже відчув на собі, що таке бомбардування. На наше військове містечко налетіли ворожі літаки… Одна бомба зачепила нашу казарму, інша - впала (на щастя – не розірвалася) біля солдатського приміщення. Звісно, почалася паніка, метушня. Згодом усі прийшли до тями і почали організовувати оборону. 

     В цій військовій частині я мав проходити навчання молодого авіаспеціаліста. Проте стало не до занять. Нас, молодих солдатів, почали посилати на виконання різних допоміжних завдань, зрозуміло, ми ще нічого не тямили у військовій справі. 

     Ситуація була критична, нас постійно бомбили фашистські літаки. Ховалися хто де міг. Разом із військами, які тримали оборону, відступали в напрямку Харкова. 

     - Так тривало, очевидно, не один день…

     - Минали довгі й страшні тижні, місяці кривавої бійні. До Харкова дійшли у вересні й тут зайняли оборону. В місті на той час було пекло – все горіло, кругом – руїни. Наше командування, розв’язуючи свої стратегічні і тактичні задачі, сформувало декілька шкіл дивізії. В кожній – по 360 чоловік. В одну з таких потрапив і я. Добавили нам офіцерів і запланували перекинути до Москви. Проте дороги туди вже не було, фашисти нас не пустили. Зуміли прорватися в Південному напрямку і попрямували до Баку, а звідти – в Киргизію. Нашу школу авіаспеціалістів розмістили в місті Фрунзе. Після навчання одержав звання сержанта і спеціальність моториста. Втім відразу приступити до діла  не вдалося. З Фрунзе мене направили в Магнітогорськ, де діяло евакуйоване Ленінградське авіаційно-технічне училище. Там  мене вчили на авіаційного  механіка. Це був величезний навчальний заклад, що розташовувався біля підніжжя Уральських гір в землянках. Але довго не затримався й тут: у 1942 році мене «перекинули» в танкову частину, де почав освоювати спеціальність механіка-водія танка Т-34. 

     - Отак різко змінили профіль?

      - Та знову ненадовго. Закінчили навчання, в листопаді 1942-го перекинули нас у Салтиківку під Москвою.  Приїхали посланці з-під Сталінграда відібрати собі вояків. А в цей час почала оживати наша авіація, яка  в перший рік війни була майже вщент розбита ворогом. Але евакуйована на Урал радянська промисловість швидко поповнювала технічні можливості армії. Люди в далекому тилу самовіддано день і ніч прискорювали нашу перемогу. Коли нас вишикували одного разу перед відправкою на Сталінградський напрямок, почули команду: «Якщо є авіатори – три кроки вперед». Вийшло нас п’ятнадцятеро. З кожним провели співбесіду, влаштували невеличкий екзамен і зовсім скоро після цього я вже служив у Першій повітряній армії. З 5 січня 1943 року і до закінчення війни я обслуговував військові літаки.

     - Які крилаті машини доводилося готувати до бойових вильотів?

     - На початку війни наші пілоти воювали на  бомбардувальниках СБ-3. Але то були слабі машини. Були й винищувачі «Чайка», які згодом довелося замінити ефективнішою авіаційною технікою. В розпорядженні військових пілотів з’явилися Ла-5, Як-3, Іл-2. Сьогодні дивлюся по телевізору – вже літають на Іл-76 – так удосконалилася за сім десятиліть  техніка. Але й на той час німці називали наші Іли літаючими фортецями. Вони вже мали реактивні снаряди.  Тобто, підмога з повітря для наших воїнів була досить суттєвою.Разом з радянськими військовими частинами ми просувалися на Захід. Звільняли Білорусію, Латвію, Литву, Польщу. Дислокацію міняли кожні 10 днів. Поки стояли в одному місці – для нашого аеродрому вже готували інше. Затримуватися не можна було, адже ворог міг «засікти»  і розбомбити техніку.

     При звільненні Прибалтики довелося воювати поруч з відомим французьким авіаполком «Нормандія-Німан». Французькі пілоти нищили фашистів, використовуючи радянські літаки, і також були в складі Першої повітряної армії.Закінчував війну у Східній Пруссії.

      - Пам’ятаєте ті переможні дні?

     - Ще б пак. Особливого повідомлення ми всі чекали 8 травня 1945 року, бо вже знали, що йдуть переговори про підписання акта про капітуляцію фашистів. В цей день майже ніхто нічого не робив,  не відходили від радіоприймача. Всі чекали урочистого і неповторного голосу нашого знаменитого диктора Левітана. Пам’ятаю, коли протягом усієї війни почуєш із гучномовця його слова «Смерть фашистським окупантам!» - аж волосся дибки стає. Кажуть, Гітлер обіцяв величезну нагороду тому, хто знищить знаменитого радянського диктора, який став і рупором наших перемог, і символом жалю за втратами нашого народу. Жадане повідомлення прозвучало 9 травня. Перемога!!! Нашій радості не було меж…Звичайно, війна на цьому для мене, як і для моїх побратимів, не закінчилася. Близько місяця залишалися на території Німеччини окупантами. Потім нас відправили в тил у Білорусію. Там служив ще два роки і лише після цього повернувся додому, в рідну Яснопільщину, до мирного життя. Працював півроку на рядових роботах, потім – секретарем у сільраді, а більша частина трудової біографії пов’язана з колгоспною бухгалтерією…

*  *  *

     Ми довго спілкувалися з ветераном. На диво, Іван Леонтійович у свої 94 роки пам’ятає до дрібниць всі події 70-80-річної давнини. Без заминки називає назви міст у Прибалтиці, Польщі, Німеччині, які довелося звільняти. Довго без упину пояснює технічні характеристики та відмінності між літаками, які обслуговував у роки війни.

- Який Ви молодець, - щиро зізнаюся фронтовику.

– Нічого не забули, ніби все відбувалося вчора. - На пам’ять не скаржуся, голова ще працює, - жартує ветеран.

– Ноги ось тільки підводять, на двох палицях з трудом пересуваюся по кімнаті. Правда,  зовсім недавно до сина перебрався. Цілу зиму ще був у своїй хаті, сам справлявся...

А ще, користуючись нагодою, Іван Леонтійович передав написане власноруч вітання для  ветеранів району. «Опублікуйте в газеті, хай усі почитають», - попросив на прощання.

Антоніна Копайгора

Привітання ветеранам

1941-й.  Червня 22 дня розпочалася Велика Вітчизняна війна. Багато чоловіків пішли на неї з кожного міста і з кожного села.

Нелегкою у них була фронтова дорога, бо не кожному судилося повернутися до свого порога.

Ворог рвався в нашу країну щосили, та наші війська його  безпощадно громили.

Фашисти мріяли, що від Сталінграда до Москви і Ленінграда всю землю заберуть. Відповідь була тверда: «Гітлеру капут!». 

Не все ладилось у нас. Тяжко було відступати. Але прийшов час німців бити і без оглядки гнати. 

Де б наш солдат не воював, в якій би країні, завдання було одне – добити фашистів у Берліні.

За роки війни крові пролилося ой як багато, але і на нашу вулицю прийшло довгоочікуване свято. 

Скінчилася війна, а Європа позбулася фашистського ярма. Ех, війна, війна…

Яка ти була клята, багатьох солдатів ти забрала. За ними гірко плакали матері, дружини і дівчата. 

Вічна пам’ять тим, хто загинув на війні, а ми будемо пам’ятати про них і в святкові, і в буденні дні.

Це були хлопці зовсім молоді. Їм би жити та жити разом із нами, але доля поклала їх у могили за нашу землю, за наші міста і села, за нас із вами.

 Хто з перемогою повернувся додому, товариство їх шанує і поминає, бо, на жаль, більшості із них на світі вже немає.

Шановний ветеране! Ти був на війні, так розкажи нащадкам, що творилося в ті дні. 

Щоб кожний із них знав, за що батько чи дідусь воював. 

Пройшли роки, залікувалися рани, завдані війною, а слава про воїнів-героїв буде вічно живою. 

Нехай буде мир на землі і світле небо над головою, а добробут і щастя кожного буде рядом із тобою.

З нагоди Дня Перемоги – свята такого, не гріх випити чарочку хмільного. 

Згадай молодість свою і все, що горбом нажите, адже за довгі роки воно тобою пережите.

Тож вітаю всіх земляків з Днем Перемоги. Бажаю всього хорошого і щоб здоровенькі були!

З повагою, сивенький старенький інвалід війни

Іван Яцменко, с. Яснопільщина.




Україна, 42500,

смт Липова Долина,

вул. Горького 1

E-mail: ldolinanashkray@gmail.com

Телефони:

Редактора 5-12-42

Заступника редактора 5-15-52

Передплатний індекс 61529

Свідоцтво про реєстрацію:

СМ №384/06-пр Видане Міністерством Юстицій України 04.05.2007 р.

Відповідальна за розміщення матеріалів на сайті Кучишкіна Є.В.

Розробка та підтримка Кльоп О.О.