Додати до закладок 


«Не Поділ, а вулиця Коцюбинського»

Опубліковано 28 03 2013

«Якщо робити, то на совість» - такого «правила» дотримуються в житті і слідують йому на роботі і вдома Сидоренки. На знімку: Олена Юріївна, Анатолій Васильович із сином Володимиром і невісткою Валентиною
В домашньому інтер`єрі чимало декоративних виробів із дерева «від» майстрів Сидоренків. Зокрема, цей столик
В домашньому інтер`єрі чимало декоративних виробів із дерева «від» майстрів Сидоренків. Зокрема, цей столик
і рамка для дзеркала
і рамка для дзеркала
Родина Дяченків майже у повному складі: Наталія Миколаївна із сином Романом, невісткою Вітою і внучкою Анею
Родина Дяченків майже у повному складі: Наталія Миколаївна із сином Романом, невісткою Вітою і внучкою Анею
Олексій та Ірина Рудик
Олексій та Ірина Рудик
Дужаки Олександр і Оксана
Дужаки Олександр і Оксана

 

Близько трьох кілометрів до базару, школи і ще далі до лікарні. Така відстань відділяє жителів вулиці Коцюбинського, що у Липовій Долині, від центру селища. "То Поділ...", - говорять про цей один із найвіддаленіших куточків райцентру місцеві жителі. "Не поділ, а вулиця Коцюбинського", - такої думки її мешканці. Як пригадав А.В.Сидоренко, Подолом раніше, у 60-70-ті роки, називали вулицю Леніна, до якої довгеньким "хвостом" (останнім був 228 номер будинку) приєднувалася і їхня. Потім їх роз'єднали і зі своїм статусом  самостійної одержала вулиця і свою назву, і нумерацію будинків.
Є у нас дорога, газ.
Якби ще й водогін
Всі, хто нині тут живе, не нарікають на далечінь. Вона не страшна, адже є хороша дорога. Люди старшого покоління пригадують, що колись ходили всякими манівцями - городами, обніжками, бо на дорозі-грунтівці з початком весни й до пізньої осені була велика багнюка. Тоді вулицею прогонили колгоспну худобу на пастівень. Корови грузли в баюрах по вим'я. Тож тепер старіші радіють дорозі, по якій "радісно й босому йти", бережуть її і молодших цьому вчать.
У теплу пору вулиця завжди весело обзивається дитячими голосами. Дітей тут багато - є менші, є старші, і всі вони дружно об'єднуються у свою гру, катаються на велосипедах. Бабусі-пенсіонерки  люблять відпочивати на лавочках та "збирати" вуличні новини. Молодші зайняті роботою, господарством.
"Є у нас дорога, газ. От якби ще водопровід був. Живемо "на низині", проте в колодязях не зайвої води, а хто свердловину свою "проб'є", то вода в ній несмачна", - говорили люди. Особливістю їхньої місцини є те, що садиби по обидві сторони вулиці виходять на луки та ліс. Тут тихо, просторо і гарно, а мальовничі пейзажі налаштовують на ліричний лад і неромантичну душу. Невід'ємною візиткою влітку є… комарі. Теплої пори їх стільки, що саджають городи господарі у спеціальних масках чи рятуються різною "хімією".
Про своє і життя вулиці розповіли мені представники кількох поколінь.

ПРОДОВЖУЄТЬСЯ
РОДОВІД ДЯЧЕНКІВ
 "Ніби й далеченько від центру, та що вдієш. Зате дорога он яка хороша...", - так говорили про свою вулицю представники родини Дяченків - мама і молода бабуся Наталія Миколаївна, її син Роман і невістка Віта. "Старший" у їхній сім'ї, батько та дідусь Микола Олексійович був на роботі. Ось уже понад тридцять років беззмінно працює водієм. За цей період змінювалися назви організацій, де трудився - ДБУ, "Шляховик", ТОВ "Альянс", та постійною була їхня адреса - вул. Горького, 46. Наталія Миколаївна також працювала свого часу - після закінчення ПТУ-14 її направили на роботу у кафе "Кондитерське" Липової Долини. Так і познайомилася зі своєю "другою половинкою", вийшла заміж і  стала "своєю" на вулиці Коцюбинського.
Починала своє самостійне життя сім'я за допомогою старших Дяченків - Олексія Кириловича і Ганни Карпівни. Тепер їх немає в живих, а родовід продовжує Роман Миколайович Дяченко. Він закінчив Синівський ПАЛ, звідки разом із дипломом будівельника привіз і майбутню дружину. З благословення батьків побралися, мають донечку Анночку.  За відсутності часу для спілкування, адже Дяченки збиралися у невідкладних справах до лікарні, встигли поговорити лише про найголовніше. Дізналася, що Наталія Миколаївна нині не має роботи за фахом, займається домашнім господарством. Біля худоби-птиці  та на городі втомлюється не менше, ніж чоловік за кермом "КамАЗа". У центр їздять велосипедами чи легковою машиною, яку водить і жінка. А підросте внучка, то вже якось підвозитимуть до школи, чи добиратиметься "своїм ходом", як свого часу дід та татко, це не проблема...

ВІД САМОТИ РЯТУЮТЬ
«ПОСИДЕНЬКИ»
Неспішно і "про все на світі" вдалося поговорити в оселі пенсіонерки Т.І.Рудик. Тут саме "засідала жіноча рада" у малому складі - до Тетяни Іванівни прийшла "на посиденьки" сусідка, також пенсіонерка, М.Г.Панотченко. Вони часто ось так зустрічаються, аби коротшими були дні і вечори, та щоб  у черговий раз згадати своє життя. У них багато спільного, адже виросли майже поруч, дівували, виховували дітей.  Щоправда, трудилися порізно. Марія Григорівна швеєю у побуткомбінаті, потім санітаркою у лікарні. Далеченько було добиратися до роботи, проте, як сказала, "тоді якось і ноги носили, а влітку велосипедом їздила". Полегшало, коли у лікарні перейшли на добове чергування, і вона після відпрацьованої мала добу на відпочинок. Тетяні Іванівні до своєї роботи було рукою подати. Працювала дояркою у розташованому на початку вулиці тваринницькому комплексі, де були молочнотоварна ферма, телятник, сарай із телицями і конюшня. Їхня ферма у колгоспі ім. Горького завжди займала передові позиції. Дуже совісними і старанними були її напарниці Ганна Кирилівна Хекало, Ольга Гаврилівна Рисенко та інші,  справедливим завідуючий Панас Гаврилович Хекало. Вміло вирішував він   виробничі питання  і з розумінням ставився до нелегкої праці жінок. Вимогливістю і також справедливістю відзначався керівник господарства П.С.Воронцов. Рядових трудівників тоді дуже шанували. Нагороджували за заслуги орденами, медалями. А ще запам'яталося Тетяні Іванівні, що на 8 березня жінкам дарували по чорній квітчастій хустці. В період пустих полиць у магазинах це було для них великою радістю.
"І роки дають про себе знати, та й тяжка праця не минула безслідно...", - говорить про своє слабке здоров'я. Не здужає, як колись, швидко справитися з господарськими роботами, проте годиться "в няньки" на поміч невістці Іринці бавити семимісячного онучка Антончика.
Марію Григорівну до сусідки ось так часто приводить самотність та бажання обізватися до когось. Син із донькою живуть далеко, провідують і запрошують переїздити до себе. А вона не погоджується. Тримають на батьківщині своя оселя, сад-город і... люди також. Зріднилася з багатьма і вдячна всім, хто по-сусідськи допомагає, коли просить про це. Безвідмовний завжди Олексій Васильович Вініченко -  і по господарству щось зробить, і перевезе підводою. Валентина Сидоренко на замовлення приносить ліки з аптеки, де працює. Олександр Дужак із Романом Дяченком хлівець підремонтували. Микола Федорович Чайка оплачує комунальні платежі, забирає своєю легковою машиною у центр селища. "Якби не він, і на базарі не була б...", - говорить жінка. І знову - про те, що тримає на своїй землі: "Кізку маю, птиця є. І люди ось які хороші поруч живуть. Не хочеться мені кудись їхати...".

ЗУСТРІЧАЄ ДЕНЬ ПОЗИТИВНИМИ ЕМОЦІЯМИ
Мало куди виходить тепер зі свого двору і Надія Антонівна Шкура. Хіба до найближчих сусідів поговорити, запитати про вуличні новини. Вона 1930 року народження, життя прожила нелегке, сповнене тяжкою працею та випробуваннями. "Мій хазяїн", - так говорить Антонівна про свого чоловіка.  Василь Терентійович був фронтовиком, повернувся з війни поранений, з нагородами. Мало судилося прожити з ним, лише 23 роки. Кожний світлими спогадами стоїть у пам'яті, адже був для неї чоловік підтримкою та опорою. Коли не стало батька, сини Олексій та Микола вже виросли з дитячого віку, проте все одно дуже потребували його порад, науки, допомоги.
Збігло життя швидкоплинною річкою. Тяжко працювала Надія Антонівна на своїй основній роботі в колгоспі - свинаркою, на рядових, а останній період до пенсії - телятницею. "Погана доля у мене, та що зробиш...", - підсумовує пережите: як носила тяжкі сітки з соломою на ферму, вивозили кіньми гній та кагатували його, як о четвертій ранку по черзі варили телятам пійло. Нежіночу роботу "тягли" на собі, тож тепер особливо болісно сприймається їй  зрівнялівка в  розмірі пенсії з тими, хто  працював, аби день до вечора. На домашній роботі їй теж було не солодко. З батьком Антоном Григоровичем будували оселю, доглядала свекруху, тітку та матір. Була своїм синам за матір та батька і завжди розраховувала лише на власні сили. "Спасибі Богові...", -  говорила неодноразово Антонівна, розповідаючи про той чи інший період свого вдовиного життя. Не зважаючи на численні випробування, у тому числі й хворобами, її душа завжди була світлою, відкритою для інших. Такою залишається й тепер. До війни закінчила Антонівна 3 класи і на тому обірвалася її освіта. Це завадило їй мати легшу роботу, проте не позначилося на світосприйнятті.  Зустрічає кожний день лише з позитивними емоціями, радіє сонечку за вікном, лелекам, які щовесни гніздяться неподалік її оселі. Слухає пісню вітру, що пролетів луками за городом і заплутався десь в очереті. Яскраві барви, яких не вистачало їй у житті, знаходить у квітах. Завжди є місце для цієї краси на подвір'ї, саджає їх і на городі між грядками.

«РОДИННЕ» ДЕПУТАТСТВО СИДОРЕНКІВ
Садиба Сидоренків "заховалася" аж в кінці вулиці, вправо за невеличким поворотом. Вона крайня на Коцюбинського, далі за нею лише луки та ліс, через які "рукою подати" до Русанівки, навпростець до цього села лише 800 метрів. У цій тиші і просторі жили ще до війни батьки Анатолія Васильовича. Тут минали його дитячі роки і після закінчення школи та недовгих "життєвих університетів" у Дніпропетровську, де деякий час  працював, він повернувся у рідні місця. Повернувся, щоб зробити для рідного селища багато корисного і важливого.
В юності хлопець "марив" електрикою. У Липовій Долині на той час не було світла, та цей факт не заважав йому мріяти про кращі часи, коли і тут, як у містах, засвітяться будинки та установи, і що саме він докладе рук та знання до цієї справи. Тож коли йому зателефонували у Дніпропетровськ із новиною, що нібито невдовзі братимуться за електрифікацію Липової Долини, приїхав сюди із великим бажанням долучитися до цієї роботи. Було це у 1960 році. По приїзді з'ясувалося: поки що її не починатимуть і він влаштувався на посаду електрика у СХТ. Через півроку на пропозицію заступника керівника колгоспу ім. Горького А.І.Мовчана перейшов  у це господарство. І  здійснилася його мрія, адже майже до 1975 року безпосередньо займався електрифікацією різних виробничих об'єктів господарства та вулиць великої території колгоспу від "гори" до "низу" Липової Долини, включаючи і Бойківку. Згодом трудився електриком у "Птахопромі", дорожньо-будівельному управлінні. Всі ці роки поруч постійно була його натхненниця і подруга життя, дружина Олена Юріївна. Вона не місцева, родом із сонячного Закарпаття. Приїздила сюди із земляками на скиртування соломи в колгосп. І зустріла свою долю, надійне плече, скромного і роботящого Анатолія. Після весілля живуть у його батьківській хаті, де багато зробили вже разом. Олена Юріївна до пенсії працювала санітаркою, сестрою-господаркою хірургічного відділення райлікарні. Колеги пам'ятають її завжди усміхненою,  привітною, швидкою в роботі.  Виховали Сидоренки сина й доньку,  яка живе далеко від дому, мають онуків. Гуртом господарюють на городі, сінокосі, біля худоби та пасіки. Недавно для полегшення обробітку городу придбали мотоблок, мають свій невеликий трактор. "І стараємося, а картопля з селянського городу нічого вже не коштує", - зауважили при спілкуванні зі мною.  Як мовиться, "все як і в людей"... Проте мають  батько й син одну особливість - обидва багато зробили для розвитку рідної вулиці як депутати селищної ради.
Починав родинне депутатство Анатолій Васильович. До 90-х років головною проблемою їхньої вулиці, про вирішення якої говорив на сесіях та виконкомах, була погана дорога.  Настільки погана, що вже після першого травневого дощу люди ходили "по парканах", бо посеред вулиці було таке багно, що й гумові чоботи не допомагали. Нарешті майже у 1990 році, завдяки й активності депутата А.В. Сидоренка, дійшла черга до дороги і на їхній вулиці. Взявся за цю роботу комунгосп, засипавши щебенем половину вулиці. Потім ДБУ-9 під керівництвом А.Я.Ізюменка поклало рівну хорошу асфальтівку. Яка то була велика радість для людей! Вони нарешті забули про свої перевзування  на початку вулиці, могли вільно проїхати велосипедом, мотоциклом, машиною.  На радощах відсвяткували «свою дорогу» та інші приємні моменти на проведеному Дні вулиці. Хоч захід цей організовувався лише одного разу і вже давненько, проте згадується й по сьогодні, про що й розповіли Сидоренки. По тому ще багато чого корисного загалом для вулиці й індивідуально для окремих її жителів зробив А.В.Сидоренко. Для сина, який змінив батька на посту депутата, першим серйозним   завданням  була газифікація вулиці. Понад десять років тому прокладали на Коцюбинського газопровід. Багато хто не вірив у можливість швидко закінчити роботу, тож Володимиру Анатолійовичу як депутату та голові вуличного кооперативу  доводилося не лише узгоджувати та вирішувати певні організаційні моменти, а й переконувати людей, вселяти  віру в успіх. Невдовзі завдяки і його активності з'явилося в оселях на Коцюбинського голубе паливо. Причому всі роботи виконувалися з особливою акуратністю. Люди берегли свою дорогу і тому в багатьох місцях, де не можна було застосовувати техніку, копали траншеї вручну. Загалом попід дорогою на всій ділянці зроблено 26 «проколів»! Поморочилися в окремі моменти, проте не допустили, як на деяких вулицях,  псування дороги.
Серед завдань депутата В.А.Сидоренка, які вирішує для своєї вулиці тепер,  є, зокрема, відновлення вуличного освітлення, проведення поточного ремонту дороги, встановлення відповідного знаку для обмеження проїзду. Свої її бережуть, а от заїжджі...Весною буває, що "атакують" вулицю великовагові вантажівки, закуповуючи в селян картоплю. Проїдуть такі 18-20-тонні  автомобілі кілька разів, і дорога "сідає", "провалюється".   
Найкращий відпочинок для цієї родини - не на морі, а на батьківщині Олени Юріївни. За далекою Тисою в Хустському районі, за 3 кілометри від кордону проживає її рідня. Кожна поїздка в ці прекрасні місця є великою радістю для старших та молодших. Для онука, 18-річного Максима, студента інженерного факультету СумДУ- це гарна нагода набратися нових сил для подальшого навчання. Цілеспрямованістю і бажанням неодмінно досягати мети хлопець вдався в тата, від мами "взяв" привітний характер, вміння контактувати, знаходити спільну мову.
Спільне сімейне хобі -  "столярка", адже з деревиною працюють не тільки чоловіки, а й Валентина. Зі своєю майбутньою дружиною  Володимир познайомився у Глухові. Він навчався в  педагогічному університеті, вона - на фармацевта. І звела їх разом щаслива зірка, адже розуміють один одного якнайкраще, підтримують. Здавалося, що може порадити Валя чоловікові у його професії? Він викладає трудове навчання у Липоводолинській спеціалізованій школі I-III ст. і є кращим за професією не лише у нашому районі, а й в області. Неодноразово вихованці В.А. Сидоренка привозили з обласних предметних олімпіад призові місця. І такі фахові екзамени здає вчитель зі своїми учнями постійно. Тенденції підвищення їхнього рівня можна тільки радіти. "Тепер можна брати курс і на республіканські...", - бажають переможцям обласних олімпіад. А вихованці В.Сидоренка Р.Решетник і К.Олійник вже досягнули й цієї вершини - обидва стали учасниками цього найвідповідальнішого етапу конкурсу. Ми бачимо результат і не здогадуємося, якою ціною, нервами, працею та наполегливістю він дається Вчителю й учням. Можливо, це й на краще, адже творчий процес завжди потребує нерозгаданості. Втілює його Володимир завжди за підтримки дружини.  Валентина допомагає йому з оформленням потрібного пакету документів, "підкидає" якусь ідею і її поради завжди стають у нагоді.
Тетяна Супрун 





Україна, 42500,

смт Липова Долина,

вул. Горького 1

E-mail: ldolinanashkray@gmail.com

Телефони:

Редактора 5-12-42

Заступника редактора 5-15-52

Передплатний індекс 61529

Свідоцтво про реєстрацію:

СМ №384/06-пр Видане Міністерством Юстицій України 04.05.2007 р.

Відповідальна за розміщення матеріалів на сайті Кучишкіна Є.В.

Розробка та підтримка Кльоп О.О.